Останнім часом все частіше (і справедливо) говорять про необхідність розвантаження замучених школярів. Але зробити це пропонується не за рахунок перегляду програм по основних предметах, а за рахунок перекидання всього «зайвого» з основної освіти на додаткову (вона і платна). Цим «зайвим» стануть предмети гуманітарно-художнього циклу. Не подобається, навіть лякає вражаюча недалекоглядність розстановки пріоритетів в освіті. Перше. Якщо людина росте бездушною і нечуйною, то чим краще у неї йдуть справи з інформатикою, економікою, мовами, хімією, карате, тим вона небезпечніше. Чим вона здоровіша і, пробачте, чим довше проживе – тим гірше. Друге. В світській школі виховувати душу, моральну чуйність, відповідати за емоційний, а не лише один інтелектуальний розвиток, може тільки гуманітарно-художній цикл. Третє. Постійне намагання освітньої влади урізати саме цю складову, без перебільшення смертельно небезпечно для суспільства. Якщо, звичайно, воно хоче залишатися людським суспільством. Зазначу: всупереч всьому, наша педагогіка мистецтва не обладнана і не оцінена, залишаються кращою в світі і зберігає великий виховний потенціал.

  Тривожить, як не дивно, розмови про те, що школярі перевантажені. Між тим причини перевантажень – це стресова і регресивна атмосфера в школі, надлишок знакової і словесної інформації і катастрофічний дефіцит творчості.

Творчий потенціал дитини роками «кипить в запаяному» чайнику, не маючи законного виходу.

Практики знають: чим більше мистецтва в школі, тим вищий емоційний тонус дітей, краще самопочуття, ставлення до занять і успішність по інших предметах. Мистецтво не збільшує, а знімає перевантаження.

Що треба робити?

По-перше, залишить на час в спокої поранену «судомними» реформами, але поки що живу школу. Ремонтувати дахи, постачати парти і посібники, а не втручатися з вівісекціями в освітню практику, поки не можеш запропонувати нічого кращого, ніж те, що є.

По-друге, всіляко посилювати гуманітарно-художній і ширше – духовно-ціннісний бік освіти і в школі і через могутні ЗМІ.

По-третє, довіряти долю дітей, а значить, долю нації людям, які вже чимось довели своє право на цю відповідальну місію.