Музика має унікальну силу, бо вона здатна надихнути людське серце на шляхетні вчинки. Це загальновизнаний факт. Музиці часто надається особливе місце серед інших видів мистецтва. Вважається, що будь-яке мистецтво прагне стати музикою.

       Вона супроводжує нас усюди, але що дивно, музиці на практиці приділяється менше уваги й поваги, ніж будь-якому іншому мистецтву. Більшість людей звикли витрачати свій час на перегляд фільмів, рідко хто просто слухає музику, зазвичай вона служить приємним або стимулюючий фоном. Насправді музика сприймається саме так через свою швидкоплинну й «нематеріальну» природу, звертаючись лише до одного з чуттів.

      Це не просто питання «культурності» й «некультурності» людини. Навіть інтелектуала важко змусити сидіти в зовнішній та внутрішній тиші, слухаючи музичний твір. Це тому, що музика частіше концептуально не пов'язана з іншими мистецтвами, вона стимулює постійне, непослідовне мислення через відсутність зорового сприйняття і коротку концентрацію уваги. Ще уважне прослуховування музики схоже на молитву. Це те, на що ніхто, здається, не має змоги чи бажання знайти час.

Музика, мабуть, найменш зрозуміле мистецтво. Навіть справжні поціновувачі й критики часто зустрічаються з великими труднощами, коли пояснюють, що саме їм подобається у конкретному музичному творі, натомість легко описують свої емоційні враження. Це в свою чергу створює суперечки щодо музичного смаку. Про це гарно сказав французький письменник Стендаль: «Ми не здатні пояснити, чому наші вподобання в музиці обертають мудреця в музичного фанатика».

      "Музика, мабуть, найменш зрозуміле мистецтво. Навіть справжні поціновувачі й критики часто зустрічаються з великими труднощами, коли пояснюють, що саме їм подобається у конкретному музичному творі, натомість легко описують свої емоційні враження.

       Філософи не набагато просунулися в розумінні музики, й на це є певні причини. Перша полягає у тому, що темі самої краси приділялося мало уваги, порівняно з темами буття, істини й добра. «Краса є бідним родичем трансцендентальної сім'ї», — відзначив релігійний філософ Етьєн Жільсон. Об’єктом обмірковування філософів про красу була скоріше «ідея красивого», ніж «конкретні, чуттєві речі», в яких перебуває художня краса.

       Внаслідок цього виникає друга причина, чому розуміння музики вислизає від філософів: понад усі інші мистецтва, музика не може бути переведена в поняття, а філософія рішуче концептуальна наука. Зокрема, філософи й теологи стародавнього та середньовічного світу, як правило, пишуть про «музику сфер», теорії акустики й музику як вираження математики. Однак, які б плідні не були їхні дослідження в цих галузях, вони не зосереджувалися на мистецтві музики як такої.

       Третя причина — історична — тільки протягом останніх двох століть музика (тобто, музика у чистому вигляді) була відокремлена як самостійний вид мистецтва. Наприклад, коли Платон писав про музику, яка імітувала пристрасті, його визначення музики (mousike) включало слова й було глибоко прив'язане до драматичної вистави. Навіть зараз, коли інструментальна музика стала більш відомою, вона часто розглядається як поверхнева або декоративна. У своїй праці «Критика чистого розуму» Іммануїл Кант розрізняв «вільну красу», яка є «самобутньою» і не вимагає ніяких посилань на щось поза неї, і  «означальну краса», яка приєднана до концепції. Він відніс музику без тексту до вільної краси. По суті, краса інструментальної музики є найчистішого роду, але за іронією долі, це привело Канта до думки, що музика є найнижчою з мистецтв, яку можна прирівняти хіба що до дизайну шпалер, бо вона «просто грає у відчуттях». Вона не представляє ідею, яка підлягає концептуальному естетичному судженню, яке для нього було вищою функцією мистецтва.

      " По суті, краса інструментальної музики є найчистішого роду, але за іронією долі, це привело Канта до думки, що музика є найнижчою з мистецтв, яку можна прирівняти хіба що до дизайну шпалер, бо вона «просто грає у відчуттях».

      Якщо це правда, що мистецтво, яке не посилається на розум може тільки звертатися до почуттів, Кант був правий, кажучи, що інструментальна музика є «скоріше задоволенням, аніж культурою». Але музика швидше звертається до інтелекту, ніж до розуму, якому передує інтуїція. Якщо ми хочемо зрозуміти мистецтво в раціоналістичному столітті, ми повинні знайти й повернути людське серце, до якого звертається усе мистецтво, а особливо, музика. Тоді справжня глибина й роль музики буде нам відкрита.

      Врешті-решт, єдиний спосіб зрозуміти музику — це витрачати багато часу, слухаючи її, але ті, хто бажають поглибити свої знання також можуть звернутися до маловідомого нарису французької черниці-бенедиктинки — Елізабет-Паули Лабат (1897-1975 р.р.). Будучи талановитою піаністкою, органісткою і композитором, яка навчалася у приватній музичній школі Schola Cantorum в Парижі, Лабат вступила до бенедиктинського ордену Сен-Мішель-де-Кергонан в 1922 році. Її есе «Пісня, якою я є. Таємниця музики» було опубліковане в 1963 році. Це не що інше, як повноцінний трактат про роль музики в духовному житті.

     Зосереджуючи нашу увагу на серці, Лабат, хоча й знайома з філософською традицією, залучає ідеї не тільки філософів, але й містиків та поетів, а також черпає матеріал із власного музичного досвіду й сорока років чернечого життя. Хоча Лабат в основному посилається на європейську традицію від григоріанського церковного співу до Стравінського, її погляди в рівній мірі підходять до красивої музики будь-якої культури.